“Мені хотілося бути там, де я більше потрібна”

У кар’єрі бувають повороти, після яких уже неможливо лишатися “просто професіоналом”. Доводиться ставати лідером, який надихає команди, додає сенси і бере відповідальність.

У другому випуску 4 сезону проєкту «Ламаючи скляні стелі»: «Re:Візія майбутнього» говоримо з Оленою Зубченко, заступницею голови правління Sense Bank, про внутрішню мотивацію та рішення лишатись в Україні, сміливість змінювати траєкторію, досвід роботи у системах із “традиційними правилами”, а також про чесну комунікацію та емпатію як інструменти управління в часи невизначеності.

Про те, що надихає

— Пані Олено, почну з традиційного запитання: що вас надихає вранці прокидатися і функціонувати?

— Насправді це хороше і достатньо складне питання. З роками і з ситуацією, яка складається навколо, важко знаходити мотивацію.

Те, що ти можеш приносити користь суспільству, мабуть, допомагає прокидатися. І так само те, що ти потрібен команді, а вони потрібні тобі. Тому що саме життя заради життя мені незрозуміле.

Про меценатство і підтримку культури

— Ви інвестуєте багато свого часу і ресурсу в мистецтво. Що для вас особисто означає ця підтримка?

— Великі корпорації мають нести соціальну відповідальність. Так само і людина, якщо вона стає на ноги, має вкладатись у суспільний розвиток. Коли ти закрив базові потреби, щоправда, це дуже відносне поняття, ти вже реалізуєшся через те, що чимось ділишся зі світом і змінюєш світ на краще, змінюєш суспільство навколо себе.

Тому в нас в банку теж виникло питання практичного втілення соціальної відповідальності. Ми для себе вирішили, що на цьому етапі розвитку суспільства, мабуть, варто підтримувати культуру. Ми бачили, що корпоративна спільнота не так уважно ставилася до цього питання, зосереджуючись на навчанні, захисті довкілля та багатьох інших речах. Але саме культурі, мені здається, не приділяли належної уваги, зокрема в корпоративному світі.

Зрозуміло, що підтримка Збройних сил — це must. Це не соціальна відповідальність, це те, у що кожен із нас вкладається своєю часткою і тим способом, яким може. Це окреме питання, ми його не порівнюємо і навіть не говоримо про нього в цьому контексті.

“Мені хотілося бути там, де я більше потрібна”

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, кожен лідер ухвалював рішення, що буде далі: залишатися в Україні чи ні. Чому ви ухвалили рішення залишитися?

— Я тоді працювала в ПриватБанку, а до цього — у Міністерстві фінансів. Я ухвалювала рішення як особа, яка була на держслужбі, займалася фінансовим сектором, банками, зокрема виконувала функцію акціонера. Моє розуміння було в тому, що я маю залишитися в країні й допомогти.

Я пам’ятаю, що тоді розуміла: якщо буде потрібно, я буду готова повернутися в Міністерство фінансів.

Тобто мені в той момент хотілося бути там, де я більше потрібна. Одна справа — коли ти маєш турбуватися за майбутнє покоління України, за дітей. А коли ти вільний від цього, рішення ухвалюється по-іншому. Тому я ухвалила рішення залишитися в Україні, а через два місяці повернулася в Міністерство фінансів.

Про кар’єрні повороти і гру на “чоловічому полі”

— У вас неодноразово змінювався вектор: приватний бізнес, державна служба, великий банкінг. Чи було страшно кардинально змінювати кар’єру?

— Насправді мені було страшно йти з консалтингу. Рішення було ухвалене ще у 2016 році, я виходила десь рік. Розуміла, що далі себе там уже не бачу.

Головне — це не лише професія, а люди й професійна ком’юніті, з якою ти живеш за певними правилами, маєш спільний досвід і навіть жарти, зрозумілі тільки вам. Виходити з цього було сумно, але я розуміла: треба йти туди, де я потрібна і де можу реалізувати свій потенціал. Бо знання і досвід мають бути комусь потрібні, інакше все це не має сенсу.

— Великі кар’єри часто сприймаються як чоловічий світ. Чи відчували ви, що граєте на чоловічому полі? І чи стикалися з упередженням, що жінці там не місце?

— Це хороше питання. У консалтингу я цього не відчувала. Можливо, тому що працювала за правилами: дрескод, правильна поведінка, без емоцій, як певний солдат чи модель. У мене наче не було статі. А коли я вийшла з консалтингу, зняла цю маску, захотілося більше свободи, і тоді я почала це відчувати інакше.

Емпатія як конкурентна перевага лідера

— Останні роки лідерські курси багато говорять про емпатію. На вашу думку, це конкурентна перевага чи прояв слабкості?

— Безумовно, це перевага.

Я можу бути вимогливою в роботі, особливо коли йдеться про якість документів. Але вимогливість не виключає емпатії.

У консалтингу бувають дуже жорсткі періоди: документи, переклади, нічна робота, клієнти. Я сама могла працювати майже без пауз, але завжди намагалася бачити, коли людину вже треба відпустити або підтримати.

Для мене важливо розрізняти професійність і людяність. У роботі є високі стандарти, і людина має розуміти, куди вона приходить. Якщо ти на нараді з клієнтом або працюєш із документом, ти маєш бути повністю в роботі. Якщо не можеш — бери вихідний або змінюй сферу.

Тому емпатія потрібна. Просто ми часто плутаємо поняття: професійність і вимоги називаємо жорсткістю, а розуміння — слабкістю. Мені здається, це не зовсім правильно.

— Чи приходять до вас із запитом на відверту розмову? Як говорити чесно, щоб не посилювати стрес?

— Я веду відверті розмови. Але можу собі це дозволити, бо одразу даю варіанти виходу або пояснюю, чому ситуація не є критичною.

Я взагалі за відвертість. Просто важливо говорити так, щоб людина могла це сприйняти. Не всі, навіть на високих посадах, готові об’єктивно дивитися на реальність. Тому інколи треба знаходити мову, доступну саме для цієї людини.

Мені здається, у кар’єрі на певному етапі треба дорослішати. Треба навчитися бачити ситуацію такою, як вона є, і ухвалювати швидкі, об’єктивні рішення. Бо дуже часто щось не виходить не тому, що немає аналізу чи радників, а тому, що людина не готова побачити реальність.

Коли ти бачиш речі об’єктивно, ти можеш вирішити питання і рухатися далі.

Чи повернемося ми до патріархату після війни?

— На вашу думку, чи змінила війна гендерний баланс і посилила роль жінок-лідерок? Після війни ми повернемося до патріархату чи втримаємо ці зміни?

— Хороше питання. Без статистики мені складно сказати, бо вона буває різною і не завжди однозначною.

Але в чому я впевнена: жінки стали сильніші, чоловіки стали сильніші, і ми загалом стали сильніші як нація.

Мені здається, що чим більш розвинуте суспільство, тим простіше реалізуватися всім. Там більше поваги, розуміння і права на вибір.

Для жінки це особливо важливо: мати право самій вирішувати, як жити, право на помилку і право на свій шлях. Бо чоловікам соціум легше дає право: спробувати, змінити роботу, змінити кар’єру. А від жінки досі часто очікують “правильного” вибору.

Але я думаю, що жінки матимуть більше свободи — на своє рішення, на помилки і на власне життя.

Що допоможе втримати нове покоління в Україні

— Як Україні втримати нове покоління й виростити людей, які допоможуть країні не лише вистояти, а й розвиватися та ставати економічно успішною?

— Я думаю, відповідь достатньо проста: освіта і культура. Освіта важлива, але це все одно те, до чого дитину певною мірою змушують: мова, історія, базові речі.

А культура — це те, в чому дитина живе щодня: пісні, жарти, місця, люди, відчуття приналежності. Саме це формує культурний код і може втримувати людину в країні.

Мені здається, дітям потрібні не лише безпека, їжа, тепло й освіта. Їм потрібні емоції, комфортне життя, відчуття дому. І це питання не тільки грошей, а й того, як батьки створюють цей простір навколо дитини.

Освіта і професії — це довгострокова перспектива, на десятки років. А культура, єдність та ідентичність можуть переконувати вже зараз. Бо якщо людині тут добре, якщо тут її спільнота і її світ, їй хочеться залишатися.

— Можливо, у вас є книжки, які ви могли б порадити молодому поколінню?

— Я просто раджу читати. Мені це свого часу дуже допомогло.

Щось одне порадити складно, бо кожен сприймає книжки по-різному. Але, мабуть, я б назвала “Маленького принца” Екзюпері. Це легка за формою, але дуже глибока історія про людяність і про речі, які коротко, але точно пояснюють людські стандарти.

Ще я б порадила фільм “Маленький Будда”. Там теж через сприйняття дитини показано світ.

Мені здається, важливо не просто читати, а вчитися сприймати складні речі. Навіть якщо це важко.

Головна порада для себе та свого життя

— Чи є якісь настанови або побажання для нашої аудиторії?

— Важливо навчитися знаходити час на себе і розуміти, що ти маєш бути великим світом для себе.

Неважливо, хто поруч і хто потребує твоєї уваги: дитина, чоловік, батьки. У тебе все одно мають бути хоча б 10–15 хвилин тиші, щоб запитати себе: “А як я?”

Бо ніхто краще за тебе цього не зрозуміє. І не треба чекати, що хтось запитає. Ти сам маєш відчувати, як ти, і нести за себе відповідальність.