Попри військові дії, які, на жаль, ще тривають у нашій країні, вже зараз час замислитися, у якій державі ми будемо жити після перемоги. Бачити Україну чистою, екологічно привабливою — бажання багатьох.
Ми поспілкувались з Євгенією Аратовською, засновницею проєкту «Україна без сміття» аби дізнатися, які правильні кроки необхідно робити громадянам та державі, щоб мати чисте довкілля та будувати циркулярну економіку.
Бесіду вів Дмитро Романович, директор, ESG послуги, урядові проєкти та міжнародні проєкти розвитку, KPMG в Україні.
Спочатку “Україна без сміття” була освітнім проєктом. Коли ми починали свою роботу, небагато з людей усвідомлювали необхідність сортування сміття.
Зараз у нас відбулася надзвичайна еволюція: починаючи як волонтери, тепер ми перетворилися на соціальних підприємців, заснували потужну громадську організацію.
Циркулярна економіка — це така економіка, де скорочують використання ресурсів та віддають пріоритет поновлюваним матеріалам, відновлюють побічні продукти та відходи для подальшого використання в економіці. Фундаментальним принципом є те, що використані матеріали та відходи знову стають сировиною для створення нових товарів. Це розв'язує проблеми дефіциту природних ресурсів, високих цін на сировину та знижує залежність від матеріалів, що імпортуються.
У цій сфері є великий потенціал – матеріальний і енергетичний. Країни, які мають сміттєспалювальні установки, використовують цю складову ресурсів, щоб створювати теплову та електричну енергію. У нас також є певні галузі, наприклад, цементна, яка вже сьогодні може стати таким заводом зі спалювання сміття. Їм потрібні сухі відходи з пластику, текстилю, деревини, які вони могли б використати замість вугілля або газу, бо калорійність таких відходів відповідна. Але цементним заводам потрібні великі обсяги – це 30 000 тонн у місяць. Де взяти ці відходи, якщо в країні немає системного роздільного збору, в якому могли б утворюватися «хвости», які б потенційно мали б перетворилися на альтернативне паливо?
Проте в Україні не захищена сфера довкілля, тому що всі забруднювачі, які існують, не зобов’язані ставити на трубу датчики моніторингу викидів у повітря. І це є великим ризиком, який ми гарантовано можемо отримати. Якщо, наприклад, ТЕЦ, що буде спалювати сміття, робитиме це безвідповідально, то люди, які живуть поруч, будуть отримувати з повітря дозу супертоксикантів: фуранів і діоксинів, що приводить до онкологічних захворювань та захворювання легеневої системи.
Так, ми можемо перейти на спалювання, але що отримаємо натомість? Ми швидко усунемо видиму проблему, але вона перекинеться на довкілля, в якому ми живемо, у повітря, яким ми дихаємо, ці наслідки будуть переживати нові покоління українців: з’являтимуться алергії, незнайомі або нові хвороби. Тобто, спочатку ми маємо розв'язати проблему захисту довкілля і людей від таких забруднювачів. А вже потім мріяти про спалювання сміття.
Через повномасштабну війну зміни відбулись колосальні. По-перше, сильно змінилися логістичні ланцюги. Якщо раніше можна було відправляти вторсировину в Харківську або Миколаївську області, то зараз ці ланцюги порушено. Також деякі об’єкти зазнали руйнації, як от Гостомельський склопереробний завод, який переробляв скляну тару. Тепер доводиться вивозити це скло далі у Волинь або на інші підприємства. По-друге, виїхало багато українців: за підрахунками близько шести мільйонів людей, і це здебільшого жінки з дітьми. Саме жінки є нашими драйверами змін, які стимулювали свою родину переходити на сортування відходів.
У нашій спільноті є багато проактивних чоловіків, проте жінки, як ми бачимо по охопленню нашої сторінки, становлять 70% читачів. Виїхавши, вони продовжують сортувати сміття в розвинутих країнах. Ті, хто залишився, можливо, більше відвідують нашу станцію сортування через певні труднощі, а ми дуже залежні від відвідування. Для нас життєво важливо, скільки вторсировини до нас прийде, скільки людей замовлять в нас послуги, скільки куплять товарів – все це оборотні кошти, які ми використовуємо, щоб покрити поточні витрати, орендну плату та зарплатню. Після повномасштабного вторгнення ми почали працювати лише в травні, тому що до того часу ми не усвідомлювали, наскільки це безпечно та відповідально з нашого боку – пропонувати людям їхати через все місто з пластиком, щоб здати його на перероблення, а в цей час відбуваються бомбардування.
З часом ми підлаштувались. Коли ми почали працювати, то відчули зменшення аудиторії щонайменше на 30%. У вересні 2022 року ця ситуація покращилася, бо до нас прийшли нові відвідувачі. Ми відмовилися від великого простору станції сортування, самі залишилися на маленькій локації – це теж нам допомогло оптимізуватися і якісно працювати з меншою кількістю відвідувачів. Про розвиток і масштабування зараз складно говорити, та ми продовжуємо планувати і мріяти.
Закон «Про управління відходами» я називаю вікном можливості для лобістів, які б хотіли, щоб реформа управління відходами не відбулася. На сьогодні в цьому законі не імплементована повною мірою розширена відповідальність, тобто вона дає люфт виробникам її уникати. Там немає принципу «забруднювач сплачує», тому що він передбачає, що тариф для населення має обраховуватись не в обсязі, а у вазі. Дуже зручно забирати кубові смітникові контейнери біля будинків і обраховувати об’єм, а не фактичну вагу, і потім везти на полігон, ущільнювати, і, знову ж таки, заробляти на захороненні і утримувати собі цю дельту. Така реальність ніяк не спонукає забруднювачів зменшувати кількість відходів, які він викидає, а не сортує.
І є ще низка питань, які ми просили розглянути. Наприклад, вибирати систему “Prozorro” для вибору перевізників, щоб ми, споживачі, могли впливати на те, хто буде вивозити в нас сміття, щоб це були компанії, які дійсно запроваджують ефективний роздільний збір, які не імітують сортування. Зараз ми цього права позбавлені. І таких питань багато. Тобто ми – громадянське суспільство і представники громадських організацій, не задоволені цим законом, бо ми розраховували на чітку архітектуру, де сміття, потрапляючи в цю архітектуру закону, буде йти туди, куди треба: тут воно буде йти на перероблювання, тут піде на відповідальну утилізацію, а тут – просто не буде утворюватися, адже споживачам послуги не вигідно створювати надлишок сміття.
Насправді тут не треба нічого вигадувати. Є країни, які відносно нещодавно приєдналися до Євросоюзу і які вже наближаються до цільових показників роздільного збору: Чехія, Словаччина. У них були ті самі проблеми, вони так само побоювалися, що різкий перехід спричинить забруднення лісів, узбіч доріг, що хтось буде возити не на звалище, а десь ховати у лісі.
Що треба робити, щоб цього не було? Створити систему запобіжників: призначити, хто має за всім спостерігати, визначити роль поліції, визначити, хто несе відповідальність, хто наглядає, куди поставити камери, щоб бачити, хто вивозить сміття у заборонені місця.
До речі, у КМДА була чудова ініціатива – зробити «зелений стандарт перевізника», де б маркувалася кожна автівка-сміттєвіз спеціальним QR-кодом, за яким споживач послуги міг би перевірити, чи вони акцептовані адміністрацією, чи вони мають договір зі звалищем і взагалі, хто вони такі. Досі місто на це не пішло. Чому? Адже це дуже легкий крок. Ми б (кияни) спостерігали за кожним сміттєвозом і допомагали нашій місцевій владі ідентифікувати порушників.
Спочатку “Україна без сміття” була освітнім проєктом. Коли ми починали свою роботу, небагато з людей усвідомлювали необхідність сортування сміття. Ми б могли почати свою діяльність, поставивши, наприклад, баки для сортування у школах, але ніхто б не зрозумів, як ними правильно користуватись і для чого це робити. Тому першим нашим завданням було пояснити, навіщо робити такі зусилля, на які немає прагматичних причин. За прикладом, викидати сміття на звалище вигідніше, ніж сортувати відходи. Тобто ми почали з освітньої функції, щоб потім перейти до практики, бо поки немає освітнього компонента, дуже важко долучати людей до практичної складової.
"
Зараз у нас відбулася надзвичайна еволюція: починаючи як волонтери, тепер ми перетворилися на соціальних підприємців, заснували потужну громадську організацію. Іноді ситуативно нам доводилося адвокатувати закони, які присвячені реформі сфери управління відходами.
Та врешті-решт ми дійшли до того, що треба активніше просувати складову нашого соціального бізнеса, бо нам потрібен власний фінансовий ресурс. Поступово ми почали перетворюватися на соціальний стартап.
Тобто ми – організація, яка бачить проблему на ринку управління відходами, розуміє, що сприятливих умов для ведення бізнесу у сфері сортування сміття не створено (законодавчо та культурно), і тоді ми починаємо працювати як підприємці, але не у традиційній економіці, а в поведінковій економіці (і ще трошки в економіці вражень). Тому що прагматичних причин користуватися нашими послугами немає.
Я просто наведу приклад: сьогодні легально викинути сміття на звалище, скажімо, тонну відходів побутового сміття, коштує двісті гривень. Якщо ви користуєтесь сервісом «Україна без сміття», то один пакет на сто двадцять літрів, де тільки роздільний збір, ми вивозимо за двісті вісімдесят гривень. Де ж тут логіка? Та люди обирають нас, а не звалища.
Для мене сфера управління відходами про те, щоб створити певну систему, в якій вигідно працювати бізнесу, щоб розв'язувати проблемні питання. Проблемне питання – це звалище, захоронення і це побутове сміття, яке утворюється у населення. Для того, щоб була мотивація у бізнесу забирати ці відходи, мають бути створені певні економічні інструменти.
Що роблять розвинені країни? Вони розуміють, що відходи не коштують стільки, щоб покрити поточні витрати заготівельників. Це нонсенс. Так відбувається іноді, коли збираються у великій кількості відходи на одній локації: з рітейлу забрали тільки картонні коробки, або тільки поліетилен; якщо ми говоримо про побутові відходи, то йдеться про багатоповерхівки, де живе багато людей, які утворюють багато відходів, і вони часто можуть бути забруднені.
Ми не можемо очікувати, що якісний роздільний збір станеться раптово. Для того, щоб це відбулось, треба витратити час на освіту, на те, щоб стимулювати або штрафувати людей, тобто це бізнес з багатьма викликами. Яка мета закону, який би допоміг бізнесу почати працювати у цій сфері? Створити ці економічні інструменти. Що зробили розумні мудрі країни, щоб зупинити звалища? Вони запровадили економічні інструменти, які передбачають фінансову, організаційну відповідальність бізнесу за життєвий цикл свого пакування. Ми сьогодні маємо безліч супермаркетів, в яких є багато продукції з пластику, скла, паперу, що споживається. А відповідальності немає.
"
Не тільки людина має нести відповідальність за сортування цих ресурсів, потенційно придатних до перероблювання, але й бізнес. Яким чином? Компанія має фінансувати інфраструктуру роздільного збору. Так, це ті самі станції, які ви бачили в США, вони були створені завдяки цьому інструменту – “extended producers responsibility”. Це інновація, яка була запроваджена у Швеції: саме швецькі науковці придумали цей інструмент, який прекрасно працює в США і європейських країнах.
Це може бути інструмент залогу: ви, купуючи товар, переплатили залогову суму у вартості товару, яку вам повернуть на американській станції. Тобто це ваша мотивація – приїхати на станцію, залишив там вторинну ціну й отримати гроші назад. Але чи коштує ця пляшка 25 євроцентів? Ні, не коштує. Це залоговий інструмент, який передбачає вашу мотивацію повернутися за цими грошима.
Щоб стимулювати компанії нести відповідальність, щоб з’явилися баки під кожним будинком, треба розподілити відповідальність за організацію і фінансування системи інфраструктури. Це те, що мало б з’явитися в Україні. Виробники мають на це погодитися, а Міністерство захисту довкілля має створити такий (щирий) діалог з бізнесом, щоб бізнес знав – ми в одному човні, ми це робимо для своєї країни, в нас є план, який виконується, ніхто нікого не підставляє з термінами виконання цільових показників тощо. І ми це робимо для того, щоб наш діти жили в чистому довкіллі, щоб ніхто не хворів. Так робили сміттєві реформи європейські країни.
Можливо, я вас здивую, але у нас немає системних партнерів, які нас підтримують на регулярній основі, в нас немає донорів, що підтримують нашу інституційну спроможність або покривають наші адміністративні витрати. Ми завжди або розраховували на себе, коли вели підприємницьку діяльність, або на донати від людей, яким подобається наша діяльність. Наші благодійники не хочуть, щоб ми зупинялись, спрямовують до нас донати, кешбеки Монобанку, і це нам допомагає триматися на плаву, закривати певні позиції наших адміністративних витрат, але не всі. Також ми не брали до останнього часу гранти, це була дещо принципова позиція.
Поясню чому. Ще до пандемії COVID-19 жоден донор не хотів виділяти кошти саме на здійснення роботи станцій сортування: ремонтні роботи, закупівлю обладнання. Більшість хотіла працювати з обізнаністю – тобто говорити з людьми, як не смітити, як сортувати. Жоден не хотів вкладатися в інфраструктуру сортування. А нас не влаштовує тільки вчити – ми це вміємо робити, але нам не вистачає інструменту, де застосовувати отримані знання на практиці.
Ми постійно в пошуках можливостей для росту, але і розуміємо, що нам потрібна власна стабільність, щоб ми не залежали від настроїв донорів.
Але зараз ситуація змінюється кардинально: відкриваються грантові проєкти, які, навпаки, допомагають створювати інфраструктуру, що посилює соціальний бізнес. Цьогоріч ми беремо участь у бізнес-акселераторі “Impact business”, який передбачає зміцнення позицій соціально відповідальних бізнесів, як наш, які будуть актуальними в період відбудови після перемоги. Це гарний інструмент, ми будемо його використовувати, тому що нам потрібна стабільність, стійкість та можливість швидко здійснити масштабування.
Ми постійно в пошуках можливостей для росту, але і розуміємо, що нам потрібна власна стабільність, щоб ми не залежали від настроїв донорів. Тому ми зараз активно розвиваємо власну підприємницьку діяльність, щоб мати стійку фінансову модель і довести, що соціальне підприємництво може конкурувати із традиційним бізнесом і навіть може створювати бізнес з нуля там, куди не заходить традиційний бізнес через відсутність “економіки”.
Це, мабуть, схоже на сталий романтизм, але вісім років діяльності проєкту доводять, що ми вміємо досягати своїх цілей. Виходить, ми – раціональні мрійники. Наприклад, ми створюємо нову професію – ресайклер. В нас працюють люди, які заслуговують на справедливу оплату праці, на якісну освіту для їх дітей, і це така ж важлива професія, як вчитель, як лікар.
Ми підключаємо компанії у межах проєкту «Зелений Офіс»: у ньому відбувається навчання персоналу і регулярна освітня підтримка для новачків, вивезення сортованих відходів, а ще допомагаємо зі звітністю, ми підраховуємо вагу кожного виду вторсировини, яку вивозимо. Компанія може потім ці дані включити в річний звіт про виконання цілей сталого розвитку (Sustainable Development Goals). Це прекрасна інновація, яку ми зараз запроваджуємо. І компанії, які хочуть показати, скільки вони завдяки своїм зусиллям і небайдужості зберегли вторинних ресурсів, можуть досягти високих показників з нами.
Скажу, як раціональний песиміст, що кількість людей, яка ймовірно могла б до нас приєднатися – не більше 5%. З іншими треба працювати, пояснювати, навчати. Здебільшого люди потрапляють у пастку думок – щоб людина прийшла в інфраструктуру сортування, вона має подолати бар’єр побоювань: «Як мені почати сортувати? Куди мені поставити баки? Це так складно!».
Але є й те, що нас надихає. У 2019 TNS Kantar провів дослідження про екологічну свідомість українців, яке показало наступні цифри: 80% українців або вже сортують сміття, або готові почати сортувати, коли з’явиться відповідна інфраструктура і буде запроваджена навчальна кампанія. Тобто 80%: «Так, це важливо. Так, я хочу, і потенційно, готовий сортувати сміття».
Я вважаю, що і 5% людей достатньо, щоб створити критичну масу людей, яка розпочне культурний рух у напрямку циркулярної економіки. Адже для нас дуже важливою складовою є культура, в якій сортування сміття вітається, а люди беруть на себе відповідальність і кажуть собі: «Так, у мене є сміття, і я маю взяти на себе відповідальність, щоб правильно прилаштувати його туди, де воно не причинить шкоду мені, або в майбутньому моїм дітям».
Я вважаю, що і 5% людей достатньо, щоб створити критичну масу людей, яка розпочне культурний рух у напрямку циркулярної економіки. Адже для нас дуже важливою складовою є культура, в якій сортування сміття вітається.
